A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Кіптівська громада
Чернігівська область, Козелецький район

До 75-річчя Великої Перемоги історія одного ветерана

Дата: 05.05.2020 15:22
Кількість переглядів: 98

У 75-у річницю перемоги над нацизмом у Другій світовій війні знову відбуватимуться  заходи з відзначення цієї події, хоч і значно обмежені через карантин, шануватимемо учасників війни. Але чи багато їх залишилось!? Ветеранів тієї війни, найстрашнішої війни за історію людства. Кожного року вони відходять у вічність. Все менше залишається тих, хто був безпосереднім учасником бойових дій, бачив всі жахи війни та може розповісти про все те нам…, не заради цікавості, а щоб пам’ятали той подвиг, який здійснили наші діди заради нас.

В Кіптівській об’єднаній територіальній громаді ветеранів залишилось всього четверо, кожен з них зазнав лихоліть війни, був поранений, всі четверо брали участь в наймасштабніших визвольних операціях, спілкуючись з ними можна написати не одну книгу, бо спогадів ну дуже багато, тому сьогодні розпочнемо цикл розповідей  про ветеранів Другої Світової війни, які проживають на території Кіптівської ОТГ. Почнемо з жителя села Вовчок Василя Митрофановича Лося. Одразу потрібно відмітити, що Василь Митрофанович попри свій поважний пам’ятає все до найменшої дрібниці, цікавиться політикою та станом справ у державі, зберіг неабияке почуття гумору, знає безліч цікавих життєвих історій, та і взагалі жвавий та допитливий дідусь, спілкуватися з ним  було дуже цікаво та пізнавально.

         А народився Лось Василь Митрофанович 6 грудня 1924 року у Вовчку, тоді ще Остерського повіту, у сім’ї звичайних селян. Коли розпочалась війна йому виповнилось шістнадцять років, тому події пам’ятає дуже добре: «Ми з іншими хлопцями та дівчатами були в полі, заготовляли сіно, коли почули якийсь гул. Подивились на небо, а воно все чорне від величезної кількості літаків. Зметикували, що щось не так, побігли до колгоспної контори, там теж всі були розгублені. А на наступний день, мій батько, приїхав додому та оголосив всім: «Війна!»

           Із 1941 по 1943 рік побував разом із сім’єю в окупації, згадує ті роки неохоче, але одне говорить впевнено: «Навіть у ті роки люди зустрічались різні. І німці були різні, частина їх були просто солдатами, інколи вони приходили і забирали в хаті їжу, а інколи підгодовували когось із дітей печивом чи тушонкою. Проте особливо жорстокими були свої, ті що перейшли на бік ворога – поліцаї. Саме вони найбільше знущались над місцевими». Саме спогад про своїх, які перейшли на бік ворога, найболючіший, зізнався Василь Митрофанович, і з того часу каже жодного разу нікому не збрехав, і дітей своїх так навчав, бо бути зрадником чи брехуном вважає найбільшим гріхом.

           Восени 1943 року, коли радянські війська визволили Лівобережну Україну, Василь Митрофанович був призваний до лав Червоної армії разом із іншими своїми односельцями. У м. Казань пройшов військове навчання, після чого відбув на фронт у складі  240-ї стрілецької дивізії, Першого Українського фронту де був гранатометником. Брав участь звільненні Правобережної та Західної України. Потім була Європа. Став учасником Львівсько-Сандомирської наступальної операції, влітку 1944 року, в результаті якої було покладено початок визволенню Польщі. Саме під час важких боїв на території цієї країни підбив ворожого танка. Проте вже на кордоні із Німеччиною, під час Вісло-Одерської наступальної операції, на початку 1945 року, Василь Митрофанович був тяжко поранений. Після п’ятимісячного лікування у госпіталі м. Конотоп (Сумської області)   про повернення на фронт не могло бути  і мови, тому саме там і  зустрів радісну звістку про Перемогу. Війну закінчив у званні рядового, нагороджений орденом Вітчизняної війни, орденом «За мужність» ІІ ступеню та багатьма медалями.

          Незабаром Василь Митрофанович одружився, разом із дружиною виховали трьох дітей. Після важкого поранення тяжко працювати Василь Митрофанович не міг, тому йому довірили дуже відповідальну роботу возити пошту з Підлісного, де було відділення зв’язку. За доброту та відповідальність Василя Митрофановича дуже поважають в селі, бо ніколи нікому не робив зла і завжди старався жити по совісті.

          Проте скільки б не минуло років, привиди війни час від часу спливали у пам’яті ветерана. Але, як і більшість із них ділився спогадами не часто і не охоче: «краще б вам, дітки, не знати що то таке – війна!».Зараз Василю Митрофановичу вже 95 років, здоров’я сильно підводить – та ті далекі події залишились у пам’яті, хвилюють і не дають спокою.

         Зараз ми із завмерлим серцем та смутком слухали історії сивочолого ветерана та намагались відчути ту біль, що проніс він та його товариші, щоби передати нащадкам. Адже вони вже ніколи не зустрінуться із ветеранами Другої світової війни, ми останнє покоління, яке бачать їх живими та маємо можливість спілкуватись із ними. І саме від однієї цієї думки стає страшно, бо неможливо собі уявити 9 травня без ветеранів. Та мине лиш декілька років і настане той час коли на День Перемоги не прийде жоден ветеран. Кому ми будемо дарувати квіти? У чиї очі будемо дивитись та дякувати за мирне небо над головою? І вже не ветерани, а ми будемо розповідати своїм дітям, якою страшною була та війна, будемо показувати  їм нагороди наших прадідів. Від цих думок сльози з’являються на очах, ми не маємо права забувати про Другу Світову війну, її героїв –  адже це наша історія хоч і не проста. Наш священний обов’язок, перед тими останніми ветеранами, які залишились віддати данину їхньому подвигу так, щоб вони дійсно були впевнені, що воювали не дарма і ми гідні їх нащадки!

 

 


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень